Олег Шепетяк

 Символіка води в літургійному житті Церкви

Опубліковано в: Філософія води – філософія життя. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 28-29 квітня 2009р. – Трускавець, Дрогобич: "Швидкодрук", 2010. – С. 82-87.

Одним із основних символів у літургійному житті християнських спільнот є вода. Цей символ проходить золотою ниткою через усю Біблію та християнську обрядовість. З водою пов'язано багато важливих моментів історії спасіння та основні події духовного життя християн.

Згадка про воду знаходиться вже в перших віршах першої книги Біблії (книга Буття), в контексті опису творіння світу. Біблія починається словами: "На початку сотворив Бог небо і землю. Земля була пуста й порожня та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами" [4, Бт.1.1-2]. Вода тут зображається місцем присутності Святого Духа у сотвореному світі. Звернення гаґіоґрафів (біблійних письменників) до теми води в перших віршах Біблії та піднесення її до статусу місця особливої Божої присутності навіки визначила виняткову роль води в біблійно-християнській культурі та в літургійно-духовному житті християн.

Тема води піднімається також в описі п'ятого дня творіння. Тут вода постає місцем, у якому зароджується життя: "Тоді сказав Бог: Нехай закишать води живими створіннями..." [4, Бт.1.20а]. Зі сказаного в першій главі книги Буття про воду у християнській традиції були зроблені висновки про винятковий статус води як символу Божої присутності та символу життя.

Однак названі символи води не вичерпують усього її значення в історії спасіння. Сьома глава книги Буття описує початок всесвітнього сорокаденного потопу, в якому вода була основним чинником найбільшої трагедії людства: "Цього дня прорвались усі джерела великої безодні й небесні загати розімкнулись, і лив дощ на землю – сорок днів і сорок ночей" [4, Бт.7.11b-12]. Вода, яка є місцем особливої Божої присутності та джерелом життя, стає каральним мечем, знаряддям у Божих руках, за посередництвом якого Творець знищив гріх та його наслідки. Цікавим фактом в описі потопу є те, що вода не знищила усього життя, і навіть окремі його види. Бог наказав Ноєві взяти до ковчегу представників усіх видів живих організмів, "щоб зберегти живим насіння по всій землі" [4, Бт.7.3b]. Вода не знищила й Ноя та його сім'ю. Ною було збережене життя не тільки задля збереження людського роду на землі, а перш за все через його праведність, бо "Ной був чоловік праведний і досконалий між сучасниками; він ходив з Богом" [4, Бт.6.9]. Вода не могла знищити життя, яке породила. Вона також не могла знищити праведність і святість. В описі потопу вода зображається не символом жорстокості та нищення, а символом відродження первозданної чистоти та очищення від гріха, який руйнує святість творіння. Вода – це знак смерті гріха, очищення від усього, що не відповідає Божому промислу, та відродження нової людини до нового життя.

Схожий до потопу символ зображений і в описі переходу ізраїльського народу через пустелю під час виходу з Єгипту. Книга Виходу змальовує подію переходу ізраїльтян через Червоне море. За Божим наказом Мойсей здійснив чудо – розділив море, щоб ізраїльтяни змогли проти морем як по суші. Коли ж у море ввійшли єгипетські вояки, то вода їх знищила. В розповіді про вихід Ізраїля з Єгипту біблійні автори вкладали символічне значення виходу людини з гріховного рабства. Вода відображає межу, на якій закінчується гріховне, рабське життя та зароджується вільне життя в Божій благодаті. Вона є смертю для гріха та народженням для святості, кінцем старого та початком нового.

Ці основні значення води знайшли своє відображення у літургійно-духовному житті ізраїльської релігії вже від початку її творення. Велика частина П'ятикнижжя Мойсея присвячена культовим приписам для священнослужителів та вірних. Вода в цій релігії відігравала основну роль завжди, коли йшлось про очищення. Наприклад, в одній із глав книги Чисел описується обряд культового очищення людини, яка занечистилась дотиком до мерця. Щоб очиститись потрібно було обмитися "очищаючою водою" [4, Чис.19,11-22].

Вода як символ особливої Божої присутності використовувалася у старозавітній релігійній практиці в обряді поставлення священиків. У книзі Виходу наводяться приписи, за якими Мойсей повинен був поставити до священичого служіння Арона та його синів. Серед настанов про приготування кандидатів до священства сказано: "Арона ж і синів його приведеш до входу в намет зборів та й омиєш їх водою" [4, Вих.29,4]. Це був обряд очищення, без якого не можна стати на служіння Богові. Вода була необхідним атрибутом кожного богослужіння. Неодмінним елементом приготування до богослужіння було сакральне омивання. Ніхто нечистий не може приступити до Божого жертовника. Той, хто зневажив цей припис, ризикував бути покараним смертю. Вода ж має здатність змивати гріх. "Мусять омивати свої руки і ноги, щоб не померти. Нехай буде це для них установою віковічною, для нього і його нащадків, у їхніх поколіннях" [4, Вих.30,21].

Поряд зі священиками, якими могли бути тільки нащадки Арона, у старозавітній релігії існував ще один, нижчий чин священства – левіти, якими ставали ізраїльтяни з покоління Леві, сина Якова-Ізраїля. Обряд їхнього посвячення описаний у книзі Чисел. Необхідним елементом цього обряду також є вода: "Промовив Господь до Мойсея: Візьми левітів з-поміж синів Ізраїля та очисть їх. Та ось що мусиш з ними вчинити, щоб їх очистити: покропи їх водою, яка очищає гріхи..." [4, Чис.8,5-7а].

Прикладів сакрального використання води у Старому Завіті безліч. Як символ особливої Божої присутності та очищення від гріха в культовій практиці вона використовується для сакрального омивання та освячення.

Свої старозавітні значення вода зберігає і в Новому Завіті. Найважливішою подією новозавітної історії спасіння, пов'язаною з водою, було Хрещення Ісуса Христа в Йордані. В розповіді про Хрещення з рук Івана Хрестителя виокремлюються кілька моментів. Святий Іван хрестив людей покаянням. Це хрещення не можна ототожнювати з Хрещенням як однією зі Святих Тайн у християнському богослов'ї та обряді. Хрещення від Святого Івана було актом покаяння. Іван був людиною, яка поєднувала Старий і Новий Завіти. Він був останнім пророком Старого Завіту та Предтечею Христа, воплочення якого стало початком Нового Завіту. Новий Завіт – це епоха здійснення Божої обітниці, даної людині при вигнанні прародичів Адама і Єви з раю; це епоха, на яку очікувало все людство як на звершення кульмінаційного моменту історії спасіння; це момент відновлення повноти союзу Бога і людини. Вся ізраїльська культура, в основі якої стояла старозавітна релігія, ґрунтувалась на очікуванні приходу Месії та приготуванні до нього. Місія Івана Хрестителя полягала в тому, щоби сповістити людству радісну новину про здійснення найвищих надій та здійснити останній акт приготування. Оскільки кожна важлива подія в релігійному житті Ізраїля супроводжувалась покаянням та очищенням від гріхів, містичним виявом якого було обрядове омивання у воді, то зрозуміло, що й найважливіша подія у релігійному житті людства повинна супроводжуватись покаянням та омиванням від гріха. Це й було зроблено Іваном Хрестителем при Хрещенні в Йордані. Євангелист Матей, описуючи Хрещення від Івана, наголошував на його покаянному значенні: "Тоді виходили до нього Єрусалим і вся Юдея, і вся околиця йорданська, і приймали хрещення від нього в ріці Йордані, сповідаючись у своїх гріхах" [4, Мт.3.5-6].

Іншим важливим моментом розповіді про Хрещення в Йордані є Хрещення Ісуса Христа. Ісус Христос – Син Божий – не потребував хрещення покаяння. Він безгрішний, а тому й не має, від чого очищатись. Розуміючи це, Іван Предтеча відмовляється від хрещення. Однак Ісус наполягає. Хрещення Ісуса має протилежне значення, ніж хрещення юдеїв. Вода протягом усієї історії спасіння очищала людей від гріха, збираючи в собі все людське зло. Христос, охрещуючись, не залишає у воді свій гріх, оскільки Він його не мав, а забирає з води всі гріхи людства, щоби згодом знищити їх своєю кров'ю на хресті, остаточно звільнивши нащадків Адама від влади зла. Саме тому Іван Предтеча називає Христа Агнцем Божим, "який світу гріх забирає" [4, Ів.1.29b].

При Хрещенні в Йордані відбувається ще одна визначна подія – явлення Пресвятої Трійці. Син Божий хрестився у воді, Дух Святий явився у виді голуба, а Бог-Отець промовив слова: "Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання" [4, Мр.1.11b]. Богоявлення при ріці Йордані підсилило значення води як місця особливої присутності Бога.

Біблія – основа усього християнства, його догматичної та моральної доктрини, а також і обрядового життя вірних. Вода, яка відігравала особливо важливу роль у старозавітній релігії, отримала не менше значення і в християнстві. Серед випадків використання води у християнському обряді необхідно відзначити два основні. Перше – вода як матерія Святої Тайни Хрещення. У християнстві (католицизмі та православ'ї) існує сім Святих Тайн. Усі вони були встановлені Христом для допомоги вірним у досягненні благодаті та Царства Божого. Першою зі Святих Тайн є Хрещення. Оскільки вона уможливлює прийняття інших Тайн, то її вважають основною. Її завданням є введення людини в Церкву як спасаючу Божу інституцію.

Кодекс Канонів Східних Церков визначає Тайну Хрещення так: "У хрещенні людина через омивання природною водою з призиванням імені Бога Отця, і Сина, і Святого Духа звільняється від гріха, відроджується до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви, яка є його Тілом" [3, Кан.675 §1]. У наведеному визначенні ККСЦ присутні всі елементи, символізм та духовно-містичне значення яких сформувались у Святому Письмі.

Першим важливим аспектом Хрещення є те, що його необхідним елементом є вода. Її не може замінити жодна інша речовина. Архімандрит Гавриїл, розмірковуючи про Тайну Хрещення, писав: "Видиму сторону таїнства хрещення складає освячена особливим священнодійством проста, чиста вода як виключна і незмінна речовина для таїнства, як найвеличніший з елементів, частково тому, що при створенні світу вода була місцем перебування Святого Духа" [1, 79].

Необхідним моментом Хрещення є промовляння слів "Хрещається раб Божий / раба Божа (ім'я) в ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь", що відповідає наказу Христа: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" [4, Мт.28.19].

Не менш важливим наслідком Хрещення є звільнення від гріхів. Як у Старому Завіті під час усесвітнього потопу вода змила гріх людства, так і Хрещення у християнстві змиває гріхи та його наслідки. Хрещення включає в себе смерть старої, грішної, приземленої людини і народження нової, святої, піднесеної до небес. Ю. Катрій, розмірковуючи про Хрещення, писав: "Це занурення було символом смерті, похорону і воскресіння Христа, а також символом вмирання для гріха, подолання його сили та воскресіння до нового життя" [2, 165].

Паралелі між смертю і воскресінням Христа та смертю старої і народженням нової людини у Хрещенні у перші століття християнства виражалося тим, що хрестили лише в неділю Пасхи. Новохрещені члени Церкви протягом пасхального тижня одягалися тільки в білу одежу як символ чистоти, спричиненої очищенням хрестильною водою. В пам'ять про це пасхальний тиждень досі називають світлим.

При Хрещенні людині надається ім'я. Практика зміни імені при входженні людини в особливо близький контакт з Богом широко використовувалась і у Старому Завіті. Зміна імені символізувала зміну внутрішньої сутності людини. Хрещення як занурення у воду, тобто в місце особливої присутності Бога, вбиває і нищить все грішне, освячує людину та дарує їй якісно нове життя. Цей кардинальний перехід від грішного до праведного стилю життя виражений в обряді відречення від сатани та єднання з Христом.

Хрещення в ім'я Пресвятої Тройці кардинально відрізняється від хрещення від Івана в Йордані. Якщо хрещення від Івана було символом покаяння та очищення від гріхів як приготування до зустрічі Месії, то Хрещення, встановлене Христом, є актом входження в Церкву як у містичне Тіло Христа задля досягнення спасіння. Христос казав: "Де двоє або троє зібрані в ім'я моє, там я серед них" [4, Мт.18.20]. Ця обіцянка визначає еклезіальний характер спасіння. Спасіння можливе тільки в церковній спільноті. Хрещення ж є актом входження в Церкву.

Неабияке значення в житті Церкви має і свята вода. В кожному чині освячення використовується освячена вода. Окроплення освяченою водою з молитвою очищає речі від усіх негативних нашарувань та привносить в них Боже благословення.

В українській традиції обов'язкове урочисте освячення води відбувається двічі на рік. Перше відбувається на свято Богоявлення в знак пригадування Хрещення Христа в ріці Йордані. Друге – в перший день Успенського посту (14 серпня за новим стилем; 1 серпня за старим стилем). В цей день Київська Церква святкує спомин Хрещення Київської Русі князем Володимиром Великим 988 року.

Підсумовуючи символіку води, наведемо слова відомого богослова Олександра Шмемана: "Основа життя, животворна сила – і основа смерті, сила руйнівна: таким є двоякий образ води в релігійному світогляді людини... Вода – це символ очищення, чистоти і тому відродження та відновлення" [5, 45].

1.      Архимандритъ Гавріилъ. Руководство по литургикђ или наука о православномъ богослуженіи. – Тверь: Типо-Литографія Ф.С.Муравьева, 1886. – 581 с.

2.      Катрій Ю.Я. Наша християнська традиція. – Львів: "Місіонер", 1999. – 394 с.

3.      Кодекс Канонів Східних Церков, проголошений Іваном Павлом ІІ. Авторизований переклад. – Львів: Видавництво ОО. Василіян, 1995. – 471 с.

4.      Святее Письмо Старого та Нового Завіту. Переклад І.Хоменка. – 1070+324 с.

5.      Шмеман А. Водою и Духом. О таинстве крещения. – Москва: Гнозис-Папломник, 1993. – 223 с.

Відновлення Галицької митрополії

Становище Української Церкви в Австро-Угорщині у ХVІІІ столітті було жалюгідним. Після польського поневолення греко-католики не мали можливості здобувати богословську освіту. Священиком міг стати будь-хто. Митрополит Лев ІІІ Шептицький багато працював над відродженням Церкви. Він збудував у Львові семінарію при церкві Св. Юра, яку однак відкрив вже його наступник єпископ Петро Білянський у 1779 р. Імператриця Марія-Тереза профінансувала навчання 14 українських богословів у Відні при колегії Барбарерум.

1779 року помирають митрополит Лев ІІІ Шептицький і перемиський єпископ Анатасій Шептицький. Австрійський уряд вперше призначає українських єпископів. Імператриця Марія-Тереза призначила Львівським єпископом Петра Білянського (1780-1798), а Перемиським – Максиміліана Рилла (1785-1794), який ще будучи холмським єпископом провадив великі місії в центральній Україні.

Єпископ Петро Білянський працював над розвитком освіти. На час його хіротонії існували тільки дві українські школи: братська школа при церкві Успіння у Львові та народна школа при василіанській гімназії у Дрогобичі. 1784 року імператор Йосиф ІІ заснував Львівський університет. Але навчання в ньому велось латиною, якої українці зазвичай не знали. Тому імператор 1787 року заснував у Львівському університеті Studium Ruthenium, щоби в університеті могли вчитися українці, поки не буде достатньо студунтів, які знатимуть латину. Цей інститут проіснував до 1809 року.

Після смерті єпископа Білянського (1798) адміністрацію Львівської єпархії перейняв перемиський єпископ Антін Ангелович. Львівська єпархія за часів Ангеловича мала 1300 парохій з 1928 церков. 1783 року російська імператриця Катерина ІІ забороняє греко-католикам спілкуватися з Апостольською Столицею і руйнує греко-католицькі парохії. Митрополити більше не титулуються "Київськими". Цей рік (1783) можна вважати ліквідацією Київської митрополії, хоч митрополит Теодозій Ростоцький жив і правив до 1806 року.

Це дає підстави для домагання відновлення Галицької митрополії, переговори про яку починав ще митрополит Лев ІІІ Шептицький. Єпископ Антін Ангелович, який став головним діячем відновлення Галицької митрополії, довгий час не міг нічого відстояти, позаяк це був час наполеонівських воїн, і австрійський уряд, зазнавши поразки від французів не мав часу займатися українською Церквою. Переговори відновилися після "Братиславського миру" (26 грудня 1805 р.).

Імператор Франц І (1792-1835) грамотою від 17 липня 1806 року відновив Галицьку митрополію. Першим митрополитом став Антін Ангелович (1808-1814), урочиста інтронізація якого відбулася у Львові в церкві Св. Юра 25 вересня 1808 року.

Однак правління митрополита Антіна виявилося дуже складним. Вже в 1809 році Львів на короткий час окупує польський наполеонівський легіон. Хоч ця окупація була короткою, все ж завдала Церкві багато лиха. Митрополит залишився вірним Австрії і наказав духовенству не визнавати ані Наполеона, ані поляків. Поляки вирішили арештувати митрополита і він мусів тікати в карпатські села. Однак там його арештували поляки і доставили до Стрия. Але в цей час австрійські війська зайняли Львів і митрополита врятували. Після наполеонівських воїн австрійський уряд почав дуже прихильно ставитися до української Церкви.

Ліквідація греко-католицької (унійної) Церкви в Російській імперії

Після поділів Польщі велика частина українських земель опинилася в Російській імперії. Незабаром імператриця Катерина ІІ проголила указ, відповідно до якого: якщо в якісь греко-католицькій парафії помирає парох, то потрібно запитати мешканців, якого пароха вони хочуть (греко-католицького чи православного). Оскільки питали тільки урядовців, а вони були росіянами, то парохами ставили тільки православних. Згодом почались ще жорсткіші методи. Так, у 1781-1783 роках тільки Полоцька єпархія втратила 800 церков і 100 тисяч вірних.

Договір у Гродні (13 липня 1793), який регулював другий поділ Польщі, гарантував повну свободу і права католикам обох обрядів. Однак на справді було інакше. 1795 року Катерина ІІ своїм указом ліквідувала греко-католицькі єпархії на Волині і Поліссі.

За правління імператора Павла І (1796-1801), сина Катерини ІІ і Петра ІІІ, греко-католики опинилися у кращій ситуації. Папський нунцій Лаврентій Літта домігся, що Павло І, незважаючи на протести Святішого Синоду, відновив дві греко-католицькі єпархії (Берестя і Луцьк), повернув зі Сибіру греко-католицьке духовенство і дозволяє діяльність василіан.

Після вбивства Павла І (1801) імператором став Олександр І (1801-1825). В той час яскраво проявляється постать полоцького архієпископа Іраклія, який зумів вибороти в Олександра І деякі права для греко-католиків. Імператор створив спеціальний керівний орган, який керував католицькими вірними у Російській імперії, – Католицьку колегію в Петербурзі, до якої увійшли як римо-католики, так і греко-католики. Архієпископ Іраклій добився в імператора реформи Католицької колегії, яку розділили на два відділи – римо-католицький, очолюваним архієпископом Станіславом Богуш-Сєстшенцевічем, та греко-католицький, який очолив архієпископ Іраклій. У 1806 році, після смерті митрополита Теодозій Ростоцького, імператор Олександр І призначив Іраклія митрополитом Уніатської Церкви в Росії. Це відбулося без згоди Риму, позаяк Іраклій перебував у складних взаєминах з Апостольською столицею, і тому Папа цього призначення не потвердив. Це була нова, незнана досі митрополія. В цій митрополії імператор Олександр і митрополит Іраклій творять нові єпархії: Вільно, Полоцьк, Луцьк і Берестя, які не визнає Папа. 30 серпня 1809 року митрополит Іраклій помер. Митрополитом став Григорій Коханович, який помер 1814 року, і три роки митрополита немає. У 1817 році імператор призначає митрополитом Йосафата Булгака (1817-1838).

Після смерті Олександра І (1825) трон переймає Микола І (1825-1855), який ненавидів греко-католиків і знищив греко-католицьку Церкву в Росії. 1826 року імператор забороняє друк і поширення греко-католицької літератури; 1828 реорганізовує греко-католицьку Церкву: замість чотирьох єпархій відкриває дві – Полоцьк і Жировці; з 1832 року ліквідував василіан. Починається чистка та арешти греко-католицького духовенства. Утворюється ініціативна група з греко-католицьких священиків, які мали організувати ліквідацію унії і об'єднання греко-католиків з Московським патріархатом. До цієї групи увійшли литовський єпископ Йосиф Семашко, адміністратор полоцької єпархії Василь Лужинський, і берестейський єпископ Антон Зубко. Вони з підтримкою військових заставляли священиків підписувати перехід до Московського патріархату. 1838 року Семашко, Лужинський і Зубко в Полоцьку підписали акт єднання з Московським патріархатом. Однак ще жив митрополит Йосиф Булгак, який рішуче не підписував акт, незважаючи на вмовляння і погрози навіть самого Миколи І, а без згоди митрополита акт не дійсний. Митрополита отруїли 1838 року. 25 березня 1839 року урочисто проголосили акт злуки, який доставили до Петербурга імператору і обер-прокурору Святішого Синоду Протасову.

У 1842 році Апостольська Столиця проголосила Білу книгу мучеників української Церкви.

У 1815 році від Австрії до Росії відійшла Холмщина (Лемківщина, Підляшшя) і починається 50-літня боротьба Холмщини за віру. Відразу ж Холмська єпархія перейшла з юрисдикції греко-католицьких митрополитів до безпосереднього підпорядкування Папі. Після смерті холмського єпископа Фердинанда Ціхановського (1828) цар Микола І самовільно призначив єпископом Филипа Феліціана Шумборського (1828-1851). Єпископ Шумборський сміливо відстоює греко-католицьку Церкву. Після його смерті адміністратором єпархії імператор призначає адміністратором от. Івана Терашкевича, який, будучи слабохарактерним, не міг дуже опиратися царському тиску. Після смерті Терашкевича (1863) уряд призначає єпископом Івана Калиновського. Єпископ Калиновський став великим противником Росії і навіть підтримує польське повстання 1863 року. 1 січня 1865 року починається ліквідація греко-католицької Церкви на Холмщині: звільняється священиків, захоплюються церкви тощо. Калиновський, якому заборонили висвячувати, таємно відсилав кандидатів на свячення до Львова, Перемишля і Ужгорода. З'являються мові мученики. Найжорстокіше захоплення церкви відбулось у Пратулині. Згодом Папа Іван-Павло ІІ беатифікував пратулинських мучеників.

1871 року уряд призначає адміністратором єпархії Маркила Попеля, який формує депутацію до царя і Священного Синоду з проханням приєднати Холмську єпархію до Російської Церкви. 1875 року відбулось приєднання, а Маркила Попеля висвятили на Люблінського єпископа.